Одоєвський Володимир

Володимир Федорович Одоєвський

Індійська казка про чотирьох глухих

Неподалік села пастух пас овець. Було вже опівдні, і бідний пастух дуже зголоднів. Щоправда, він, виходячи з дому, велів своїй дружині принести собі в поле поснідати, але дружина, ніби навмисне, не приходила.

Задумався бідолашний пастух: йти додому не можна – як залишити стадо? Того й дивись, що розікрадуть; залишитися на місці – ще гірше: голод замучить. Ось він подивився туди, сюди, бачить – тальярі (сільський сторож. – Ред.) косить траву для своєї корови. Пастух підійшов до нього і сказав:

Позич, любий друже: подивися, щоб моя череда не розбрелася. Я тільки йду додому поснідати, а як поснідаю, зараз же повернуся і щедро нагороджу тебе за твою послугу.

Здається, пастух вчинив дуже розсудливо; та й справді, він був малий розумний та обережний. Одне в ньому було погано: він був глухий, та такий глухий, що гарматний постріл над вухом не змусив би його озирнутися; а що гірше: він і говорив з глухим.

Тальярі чув нітрохи не краще за пастуха, і тому не дивно, що з пастухової мови він не зрозумів ні слова. Йому здалося, навпаки, що пастух хоче відібрати в нього траву, і він закричав із серцем:

Та що тобі за діло до моєї трави? Не ти її косив, а я. Не подихати ж з голоду моїй корові, щоб твоя череда була сита? Що не кажи, а я не віддам цієї трави. Забирайся геть!

При цих словах тальярі в гніві потряс рукою, а пастух подумав, що він обіцяє захищати його стадо, і, заспокоєний, поспішив додому, маючи намір задати дружині свою гарну головомийку, щоб вона надалі не забувала приносити йому сніданок.

Підходить пастух до свого будинку – дивиться: дружина його лежить на порозі, плаче та скаржиться. Треба вам сказати, що вчора на ніч вона необережно поїла, та кажуть ще - сирого горошку, а ви знаєте, що сирий горошок у роті солодший за мед, а в шлунку важчий за свинець.

Наш добрий пастух постарався, як умів, допомогти своїй дружині, уклав її в ліжко і дав гіркі ліки, від яких їй стало краще. Тим часом він не забув і поснідати. За всім цим клопотом пішло багато часу, і на душі у бідного пастуха стало неспокійно. "Щось робиться зі стадом? Довго до лиха!" – думав пастух. Він поспішив повернутись і, на превелику свою радість, незабаром побачив, що його стадо спокійно пасеться на тому самому місці, де він його залишив. Однак, як людина розсудлива, він перерахував усіх своїх овець. Їх було рівно стільки ж, скільки перед його відходом, і він полегшено сказав самому собі: "Чесна людина цей тальярі! Треба нагородити його".

У отарі пастуха мала молоду вівцю; правда, кульгава, але чудово відгодована. Пастух узяв її на плечі, підійшов до тальярі і сказав йому:

Дякую тобі, пане тальярі, що оберіг моє стадо! Ось тобі ціла вівця за твою працю.

Тальярі, зрозуміло, нічого не зрозумів з того, що сказав йому пастух, але, бачачи кульгаву вівцю, закричав із серцем:

А мені що за діло, що вона кульгає! Звідки мені знати, хто її понівечив? Я й не підходив до твоєї череди. Що мені за річ?

Щоправда, вона шкутильгає, - продовжував пастух, не чуючи тальярі, - але все-таки це славна вівця - і молода і жирна. Візьми її, засмаж і з'їж за моє здоров'я з твоїми приятелями.

Чи відійдеш ти від мене нарешті! - закричав тальярі несамовито від гніву. Я тобі ще раз кажу, що я не ламав ніг у твоїй вівці і до твоєї череди не тільки не підходив, а навіть і не дивився на нього.

Але оскільки пастух, не розуміючи його, все ще тримав перед ним кульгаву вівцю, розхвалюючи її на всі лади, то тальярі не витерпів і замахнувся на нього кулаком.

Пастух, у свою чергу, розсердившись, приготувався до гарячої оборони, і вони, мабуть, побилися б, якби їх не зупинив якийсь чоловік, який проїжджав повз верхи на коні.

Треба вам сказати, що в індійців існує звичай, коли вони заперечать про щось, просити першого зустрічного розсудити їх.

Ось пастух і тальярі й ухопилися, кожен зі свого боку, за вуздечку коня, щоб зупинити верхового.

Зробіть милість, - сказав вершникові пастух, - зупиніться на хвилину і розсудіть: хто з нас правий і хто винен? Я дарую цій цій людині вівцю з мого стада на подяку за його послуги, а він на подяку за мій подарунок мало не прибив мене.

Зробіть милість, сказав тальярі, зупиніться на хвилину і розсудіть: хто з нас правий і хто винен? Цей злий пастух звинувачує мене в тому, що я понівечив його вівцю, коли я не підходив до його стада.

На жаль, обраний ними суддя був також глухий, і навіть, кажуть, більше, ніж вони обидва разом. Він зробив знак рукою, щоб вони замовкли, і сказав:

Я вам повинен зізнатися, що цей кінь точно не мій: я знайшов його на дорозі, і так як я дуже поспішаю в місто по важливій справі, то щоб швидше встигнути, я і зважився сісти на нього. Якщо вона ваша, то візьміть її; якщо ж ні, то відпустіть мене якнайшвидше: мені ніколи тут довше залишатися.

Пастух і тальярі нічого не почули, але кожен чомусь уявив, що їздець вирішує справу не на його користь.

Обидва вони ще голосніше стали кричати і лаятись, дорікаючи за несправедливість обраного ними посередника.

У цей час на дорозі з'явився старий брамін (служитель в індійському храмі. – Ред.). Усі три сперечальники кинулися до нього і почали навперебій розповідати свою справу. Але брамін був такий же глухий, як вони.

Розумію! Розумію! - відповів він їм. - Вона послала вас просити мене, щоб я повернувся додому (брамін говорив про свою дружину). Але це вам не вдасться. Чи знаєте ви, що в усьому світі немає нікого сварливішого за цю жінку? З того часу, як я на ній одружився, вона мене змусила наробити стільки гріхів, що мені не змити їх навіть у священних водах річки Ганга. Краще я харчуватимусь милостиною і проведу решту моїх днів у чужому краю. Я наважився твердо; і всі ваші вмовляння не змусять мене змінити мої наміри і знову погодитися жити в одному домі з такою злою дружиною.

Шум піднявся більше за колишнє; всі разом кричали щосили, не розуміючи один одного. Тим часом той, що вкрав коня, побачивши здалеку людей, що біжать, прийняв їх за господарів вкраденого коня, спритно зіскочив з нього і втік.

Пастух, помітивши, що вже стає пізно і що череда його зовсім розбрелася, поспішив зібрати своїх овечок і погнав їх у село, гірко скаржачись, що немає на землі справедливості, і приписуючи всі прикрості нинішнього дня змії, яка переповзла дорогу в той час, коли він виходив із дому, - у індійців є така прикмета.

Тальярі повернувся до своєї накошеної трави і, знайшовши там жирну вівцю, невинну причину суперечки, звалив її на плечі і поніс до себе, думаючи тим покарати пастуха за всі образи.

Брамін дістався ближнього села, де й зупинився ночувати. Голод і втома дещо втихомирили його гнів. А на другий день прийшли приятелі та родичі і вмовили бідолашного браміна повернутись додому, обіцяючи посоромити його сварливу дружину і зробити її слухнянішою і смирнішою.

Чи знаєте, друзі, що може спасти на думку, коли прочитаєш цю казку? Здається, ось що: на світі бувають люди, великі й малі, які хоч і не глухі, а не кращі за глухі: що кажеш їм - не слухають; у чому запевняєш – не розуміють; зійдуться разом - заперечать, самі не знаючи про що. Сваряться вони без причини, ображаються без образи, а самі скаржаться на людей, на долю чи приписують своє нещастя безглуздим прикметам - просипаній солі, розбитому дзеркалу... Так, наприклад, один мій приятель ніколи не слухав того, що вчитель казав йому в класі , і сидів на лавці немов глухий. Що ж сталося? Він виріс дурень дурнем: за що не візьметься, ніщо йому не вдається. Розумні люди про нього шкодують, хитрі його дурять, а він, бачите, скаржиться на долю, що ніби нещасливим народився.

Зробіть ласку, друзі, не будьте глухі! Вуха нам дано для того, щоб слухати. Один розумний чоловік помітив, що у нас два вуха і одна мова і що, отже, нам треба більше слухати, ніж говорити

Неподалік села пастух пас овець. Було вже опівдні, і бідний пастух дуже зголоднів. Щоправда, він, виходячи з дому, велів своїй дружині принести собі в поле поснідати, але дружина, ніби навмисне, не приходила.

Задумався бідолашний пастух: йти додому не можна – як залишити стадо? Того й дивись, що розікрадуть; залишитися на місці – ще гірше: голод замучить. Ось він подивився туди, сюди, бачить – тальярі (сільський сторож. – Ред.) косить траву для своєї корови. Пастух підійшов до нього і сказав:

Позич, любий друже: подивися, щоб моя череда не розбрелася. Я тільки йду додому поснідати, а як поснідаю, зараз же повернуся і щедро нагороджу тебе за твою послугу.

Здається, пастух вчинив дуже розсудливо; та й справді, він був малий розумний та обережний. Одне в ньому було погано: він був глухий, та такий глухий, що гарматний постріл над вухом не змусив би його озирнутися; а що гірше: він і говорив з глухим.

Тальярі чув нітрохи не краще за пастуха, і тому не дивно, що з пастухової мови він не зрозумів ні слова. Йому здалося, навпаки, що пастух хоче відібрати в нього траву, і він закричав із серцем:

Та що тобі за діло до моєї трави? Не ти її косив, а я. Не подихати ж з голоду моїй корові, щоб твоя череда була сита? Що не кажи, а я не віддам цієї трави. Забирайся геть!

При цих словах тальярі в гніві потряс рукою, а пастух подумав, що він обіцяє захищати його стадо, і, заспокоєний, поспішив додому, маючи намір задати дружині свою гарну головомийку, щоб вона надалі не забувала приносити йому сніданок.

Підходить пастух до свого будинку – дивиться: дружина його лежить на порозі, плаче та скаржиться. Треба вам сказати, що вчора на ніч вона необережно поїла, та кажуть ще - сирого горошку, а ви знаєте, що сирий горошок у роті солодший за мед, а в шлунку важчий за свинець.

Наш добрий пастух постарався, як умів, допомогти своїй дружині, уклав її в ліжко і дав гіркі ліки, від яких їй стало краще. Тим часом він не забув і поснідати. За всім цим клопотом пішло багато часу, і на душі у бідного пастуха стало неспокійно. "Щось робиться зі стадом? Довго до лиха!" – думав пастух. Він поспішив повернутись і, на превелику свою радість, незабаром побачив, що його стадо спокійно пасеться на тому самому місці, де він його залишив. Однак, як людина розсудлива, він перерахував усіх своїх овець. Їх було рівно стільки ж, скільки перед його відходом, і він полегшено сказав самому собі: "Чесна людина цей тальярі! Треба нагородити його".

У отарі пастуха мала молоду вівцю; правда, кульгава, але чудово відгодована. Пастух узяв її на плечі, підійшов до тальярі і сказав йому:

Дякую тобі, пане тальярі, що оберіг моє стадо! Ось тобі ціла вівця за твою працю.

Тальярі, зрозуміло, нічого не зрозумів з того, що сказав йому пастух, але, бачачи кульгаву вівцю, закричав із серцем:

А мені що за діло, що вона кульгає! Звідки мені знати, хто її понівечив? Я й не підходив до твоєї череди. Що мені за річ?

Щоправда, вона шкутильгає, - продовжував пастух, не чуючи тальярі, - але все-таки це славна вівця - і молода і жирна. Візьми її, засмаж і з'їж за моє здоров'я з твоїми приятелями.

Чи відійдеш ти від мене нарешті! - закричав тальярі несамовито від гніву. - Я тобі ще раз кажу, що я не ламав ніг у твоїй вівці і до твоєї череди не тільки не підходив, а навіть і не дивився на нього.

Але оскільки пастух, не розуміючи його, все ще тримав перед ним кульгаву вівцю, розхвалюючи її на всі лади, то тальярі не витерпів і замахнувся на нього кулаком.

Пастух, у свою чергу, розсердившись, приготувався до гарячої оборони, і вони, мабуть, побилися б, якби їх не зупинив якийсь чоловік, який проїжджав повз верхи на коні.

Треба вам сказати, що в індійців існує звичай, коли вони заперечать про щось, просити першого зустрічного розсудити їх.

Ось пастух і тальярі й ухопилися, кожен зі свого боку, за вуздечку коня, щоб зупинити верхового.

Зробіть милість, - сказав вершникові пастух, - зупиніться на хвилину і розсудіть: хто з нас правий і хто винен? Я дарую цій цій людині вівцю з мого стада на подяку за його послуги, а він на подяку за мій подарунок мало не прибив мене.

Зробіть милість, сказав тальярі, зупиніться на хвилину і розсудіть: хто з нас правий і хто винен? Цей злий пастух звинувачує мене в тому, що я понівечив його вівцю, коли я не підходив до його стада.

На жаль, обраний ними суддя був також глухий, і навіть, кажуть, більше, ніж вони обидва разом. Він зробив знак рукою, щоб вони замовкли, і сказав:

Я вам повинен зізнатися, що цей кінь точно не мій: я знайшов його на дорозі, і так як я дуже поспішаю в місто по важливій справі, то щоб швидше встигнути, я і зважився сісти на нього. Якщо вона ваша, то візьміть її; якщо ж ні, то відпустіть мене якнайшвидше: мені ніколи тут довше залишатися.

Пастух і тальярі нічого не почули, але кожен чомусь уявив, що їздець вирішує справу не на його користь.

Обидва вони ще голосніше стали кричати і лаятись, дорікаючи за несправедливість обраного ними посередника.

У цей час на дорозі з'явився старий брамін (служитель в індійському храмі. – Ред.). Усі три сперечальники кинулися до нього і почали навперебій розповідати свою справу. Але брамін був такий же глухий, як вони.

Розумію! Розумію! - відповів він їм. - Вона послала вас просити мене, щоб я повернувся додому (брамін говорив про свою дружину). Але це вам не вдасться. Чи знаєте ви, що в усьому світі немає нікого сварливішого за цю жінку? З того часу, як я на ній одружився, вона мене змусила наробити стільки гріхів, що мені не змити їх навіть у священних водах річки Ганга. Краще я харчуватимусь милостиною і проведу решту моїх днів у чужому краю. Я наважився твердо; і всі ваші вмовляння не змусять мене змінити мої наміри і знову погодитися жити в одному домі з такою злою дружиною.

Шум піднявся більше за колишнє; всі разом кричали щосили, не розуміючи один одного. Тим часом той, що вкрав коня, побачивши здалеку людей, що біжать, прийняв їх за господарів вкраденого коня, спритно зіскочив з нього і втік.

Пастух, помітивши, що вже стає пізно і що череда його зовсім розбрелася, поспішив зібрати своїх овечок і погнав їх у село, гірко скаржачись, що немає на землі справедливості, і приписуючи всі прикрості нинішнього дня змії, яка переповзла дорогу в той час, коли він виходив із дому, - у індійців є така прикмета.

Тальярі повернувся до своєї накошеної трави і, знайшовши там жирну вівцю, невинну причину суперечки, звалив її на плечі і поніс до себе, думаючи тим покарати пастуха за всі образи.

Брамін дістався ближнього села, де й зупинився ночувати. Голод і втома дещо втихомирили його гнів. А на другий день прийшли приятелі та родичі і вмовили бідолашного браміна повернутись додому, обіцяючи посоромити його сварливу дружину і зробити її слухнянішою і смирнішою.

Чи знаєте, друзі, що може спасти на думку, коли прочитаєш цю казку? Здається, ось що: на світі бувають люди, великі й малі, які хоч і не глухі, а не кращі за глухі: що кажеш їм - не слухають; у чому запевняєш – не розуміють; зійдуться разом - заперечать, самі не знаючи про що. Сваряться вони без причини, ображаються без образи, а самі скаржаться на людей, на долю чи приписують своє нещастя безглуздим прикметам - просипаній солі, розбитому дзеркалу... Так, наприклад, один мій приятель ніколи не слухав того, що вчитель казав йому в класі , і сидів на лавці немов глухий. Що ж сталося? Він виріс дурень дурнем: за що не візьметься, ніщо йому не вдається. Розумні люди про нього шкодують, хитрі його дурять, а він, бачите, скаржиться на долю, що ніби нещасливим народився.

Зробіть ласку, друзі, не будьте глухі! Вуха нам дано для того, щоб слухати. Один розумний чоловік помітив, що у нас два вуха і одна мова і що, отже, нам треба більше слухати, ніж говорити

Казка про чотири глухі написана Одоєвським за мотивами індійської народної казки. Хоча вона більше розрахована на дорослу аудиторію, варто запропонувати і підліткам прочитати онлайн та обговорити її зміст.

Казка про чотирьох глухих читати

Пастух на пасовищі зголоднів і вирішив сходити додому перекусити. Але не міг він залишити череду без нагляду. Знайомий селянин у полі косив траву. Пастух підійшов до нього і попросив оглянути стадо. Обидва були глухими, тож один одного не почули. Пастух пішов додому, селянин навіть не наближався до стада. Повернувшись на пасовищі, ситий пастух вирішив віддячити селянину. Він приніс йому в подарунок кульгаву вівцю. Селянин подумав, що пастух його звинувачує у каліцтві тварини. Пояснення переросло у бійку. Попросили вони їх розсудити. Той також виявився глухим. Він думав, що в нього хочуть забрати коня. Кожен із сперечальників вважав, що суддя вирішує суперечку не на його користь. Знову дійшло до бійки. Проходив повз брамін. Його попросили винести сперечальникам справедливий вердикт. І це був глухим. Він вирішив, що його вмовляють повернутися додому до сварливої ​​дружини, тому розпалився не на жарт. Накричавшись досхочу, сперечальники помітили, що вже пізно, і поквапилися у своїх справах. Читати онлайн казку можна на нашому сайті.

Аналіз казки Про чотирьох глухих

алегорична історія має глибокий філософський зміст. Автор показує, до чого призводить невміння слухати та розуміти один одного. Герої казки - дорослі розважливі люди, які не можуть порозумітися, тому що через фізичну нестачу не в змозі почути, а значить і зрозуміти співрозмовника. У житті часто зустрічається подібне. «Глухота» властива багатьом, і причини можуть бути різними: черствість, дурість, байдужість, егоїзм, зарозумілість. І в сім'ї, і в колективі, і у відносинах з близькими і чужими людьми багато хто не може вибрати правильну лінію поведінки і страждає від цього сам. Не будьте глухими! Ось чому вчить Казка про чотирьох глухих!

Мораль казки Про чотирьох глухих

Автор вважав проблему людського порозуміння дуже важливою. Він не лише присвятив їй казку, але й виніс головну думку повчальної історії в її кінець і звернувся до читачів із закликом слухати та чути оточуючих. Актуальна Казка про чотирьох глухих у суспільстві. Читач обов'язково має замислитись і зробити висновок: навчишся слухати ти – почують і тебе!

Одоєвський Володимир

Володимир Федорович Одоєвський

Індійська казка про чотирьох глухих

Неподалік села пастух пас овець. Було вже опівдні, і бідний пастух дуже зголоднів. Щоправда, він, виходячи з дому, велів своїй дружині принести собі в поле поснідати, але дружина, ніби навмисне, не приходила.

Задумався бідолашний пастух: йти додому не можна – як залишити стадо? Того й дивись, що розікрадуть; залишитися на місці – ще гірше: голод замучить. Ось він подивився туди, сюди, бачить – тальярі (сільський сторож. – Ред.) косить траву для своєї корови. Пастух підійшов до нього і сказав:

Позич, любий друже: подивися, щоб моя череда не розбрелася. Я тільки йду додому поснідати, а як поснідаю, зараз же повернуся і щедро нагороджу тебе за твою послугу.

Здається, пастух вчинив дуже розсудливо; та й справді, він був малий розумний та обережний. Одне в ньому було погано: він був глухий, та такий глухий, що гарматний постріл над вухом не змусив би його озирнутися; а що гірше: він і говорив з глухим.

Тальярі чув нітрохи не краще за пастуха, і тому не дивно, що з пастухової мови він не зрозумів ні слова. Йому здалося, навпаки, що пастух хоче відібрати в нього траву, і він закричав із серцем:

Та що тобі за діло до моєї трави? Не ти її косив, а я. Не подихати ж з голоду моїй корові, щоб твоя череда була сита? Що не кажи, а я не віддам цієї трави. Забирайся геть!

При цих словах тальярі в гніві потряс рукою, а пастух подумав, що він обіцяє захищати його стадо, і, заспокоєний, поспішив додому, маючи намір задати дружині свою гарну головомийку, щоб вона надалі не забувала приносити йому сніданок.

Підходить пастух до свого будинку – дивиться: дружина його лежить на порозі, плаче та скаржиться. Треба вам сказати, що вчора на ніч вона необережно поїла, та кажуть ще - сирого горошку, а ви знаєте, що сирий горошок у роті солодший за мед, а в шлунку важчий за свинець.

Наш добрий пастух постарався, як умів, допомогти своїй дружині, уклав її в ліжко і дав гіркі ліки, від яких їй стало краще. Тим часом він не забув і поснідати. За всім цим клопотом пішло багато часу, і на душі у бідного пастуха стало неспокійно. "Щось робиться зі стадом? Довго до лиха!" – думав пастух. Він поспішив повернутись і, на превелику свою радість, незабаром побачив, що його стадо спокійно пасеться на тому самому місці, де він його залишив. Однак, як людина розсудлива, він перерахував усіх своїх овець. Їх було рівно стільки ж, скільки перед його відходом, і він полегшено сказав самому собі: "Чесна людина цей тальярі! Треба нагородити його".

У отарі пастуха мала молоду вівцю; правда, кульгава, але чудово відгодована. Пастух узяв її на плечі, підійшов до тальярі і сказав йому:

Дякую тобі, пане тальярі, що оберіг моє стадо! Ось тобі ціла вівця за твою працю.

Тальярі, зрозуміло, нічого не зрозумів з того, що сказав йому пастух, але, бачачи кульгаву вівцю, закричав із серцем:

А мені що за діло, що вона кульгає! Звідки мені знати, хто її понівечив? Я й не підходив до твоєї череди. Що мені за річ?

Щоправда, вона шкутильгає, - продовжував пастух, не чуючи тальярі, - але все-таки це славна вівця - і молода і жирна. Візьми її, засмаж і з'їж за моє здоров'я з твоїми приятелями.

Чи відійдеш ти від мене нарешті! - закричав тальярі несамовито від гніву. Я тобі ще раз кажу, що я не ламав ніг у твоїй вівці і до твоєї череди не тільки не підходив, а навіть і не дивився на нього.

Але оскільки пастух, не розуміючи його, все ще тримав перед ним кульгаву вівцю, розхвалюючи її на всі лади, то тальярі не витерпів і замахнувся на нього кулаком.

Пастух, у свою чергу, розсердившись, приготувався до гарячої оборони, і вони, мабуть, побилися б, якби їх не зупинив якийсь чоловік, який проїжджав повз верхи на коні.

Треба вам сказати, що в індійців існує звичай, коли вони заперечать про щось, просити першого зустрічного розсудити їх.

Ось пастух і тальярі й ухопилися, кожен зі свого боку, за вуздечку коня, щоб зупинити верхового.

Зробіть милість, - сказав вершникові пастух, - зупиніться на хвилину і розсудіть: хто з нас правий і хто винен? Я дарую цій цій людині вівцю з мого стада на подяку за його послуги, а він на подяку за мій подарунок мало не прибив мене.

Зробіть милість, сказав тальярі, зупиніться на хвилину і розсудіть: хто з нас правий і хто винен? Цей злий пастух звинувачує мене в тому, що я понівечив його вівцю, коли я не підходив до його стада.

A+ A-

Казка про чотирьох глухих - Одоєвський В.Ф.

Цікава індійська казка про душевну глухоту людини. Казка розповідає, як важливо слухати та чути інших людей, а не лише самого себе. Твір починається з вступу, з якого читач дізнається про особливості Індії.

Казка про чотирьох глухих читати

Візьміть карту Азії, відрахуйте паралельні лінії від екватора до Північного або арктичного полюса (тобто в широту) починаючи з 8-го градуса по 35-й і від Паризького меридіана по екватору (або в довготу) починаючи з 65-го по 90-й; між лініями, проведеними на карті за цими градусами, ви знайдете в спекотному полюсі під тропіком Рака гостру смугу, що видалася в Індійське море: ця земля називається Індією або Індостаном, і також називають її Східною або Великою Індією, щоб не змішати з тією землею, яка знаходиться на протилежному боці півкулі і називається Західною або Малою Індією. До Східної Індії належить також острів Цейлон, на якому, як ви, мабуть, знаєте, багато перлинних раковин. У цій землі живуть Індійці, які поділяються на різні племена, так само, як ми, росіяни, маємо племена Великоросів, Малоросіян, поляків та ін.
З цієї землі привозять до Європи різні речі, які щодня вами вживаються: бавовняний папір, з нього роблять вату, якою підбивають ваші теплі капоти; зауважте, що бавовняний папір росте на дереві; чорні кульки, які іноді трапляються у ваті, суть не що інше, як насіння цієї рослини, сарагінське пшоно, з якого варять кашу і яким вам наполягають воду, коли ви нездорові; цукор, з яким ви їсте чай; селітру, від якої загоряється трут, коли висікають вогонь із кременю сталевою дощечкою; перець, ці кругленькі кульки, які товчуть у порошок, дуже гіркі і яких вам матінка не дає, бо перець нездоровий для дітей; сандальне дерево, яким фарбують різні матерії у червону фарбу; індиго, яким фарбують у синю фарбу, корицю, яка так добре пахне: це кірка з дерева; шовк, з якого виготовляють тафту, атлас, блонди; комах, що називаються кошеніллю, з яких роблять чудову пурпурову фарбу; коштовне каміння, яке ви бачите в сережках у вашої матінки, тигрову шкіру, яка лежить у вас, замість килима, у вітальні. Усі ці речі привозяться з Індії. Ця країна, як бачите, дуже багата, тільки в ній дуже спекотно. Більшість Індії володіють англійські купці, або так звана Ост-Індська компанія. Вона торгує всіма цими предметами, про які ми вище сказали, тому що самі мешканці дуже ліниві; Більшість їх вірять у божество, яке відоме під назвою Тримурті і поділяється на трьох богів: Браму, Вішну і Шивана. Брама - найголовніший з богів, а тому і жерці звуться брамінів. Для цих божеств у них збудовані храми, дуже дивної, але красивої архітектури, які називаються пагодами і які ви, мабуть, бачили на картинках, а якщо не бачили, то подивіться.
Індійці дуже люблять казки, повісті та оповідання всякого роду. Їхньою давньою мовою, санскритською (яка, зауважте, схожа на нашу російську), написано багато прекрасних віршованих творів; але ця мова тепер для більшості індійців незрозуміла: вони говорять іншими, новими прислівниками. Ось одна з нових казок цього народу; Європейці підслухали її та переклали, а я розповім її вам, як умію; вона дуже смішна, і по ній ви отримаєте деяке поняття про індійські вдачі і звичаї.

Неподалік села пастух пас овець. Було вже опівдні, і бідний пастух дуже зголоднів. Щоправда, він, виходячи з дому, велів своїй дружині принести собі в поле поснідати, але дружина, ніби навмисне, не приходила.
Задумався бідолашний пастух: йти додому не можна – як залишити стадо? Того й дивись, що розікрадуть; залишитися на місці – ще гірше: голод замучить. Ось він подивився туди, сюди, бачить - Тальярі косить траву для своєї корови. Пастух підійшов до нього і сказав:

- Позич, любий друже: подивися, щоб моя череда не розбрелася. Я тільки йду додому поснідати, а як поснідаю, зараз же повернуся і щедро нагороджу тебе за твою послугу.

Здається, пастух вчинив дуже розсудливо; та й справді він був малий розумний та обережний. Одне в ньому було погано: він був глухий, та такий глухий, що гарматний постріл над вухом не змусив би його озирнутися; а що гірше: він і говорив з глухим.

Тальярі чув анітрохи не краще за пастуха, і тому не дивно, що з пастухової мови він не зрозумів жодного слова. Йому здалося, навпаки, що пастух хоче відібрати в нього траву, і він закричав із серцем:

- Та що тобі за діло до моєї трави? Не ти її косив, а я. Не подихати ж з голоду моїй корові, щоб твоя череда була сита? Що не кажи, а я не віддам цієї трави. Забирайся геть!

При цих словах Тальярі в гніві потряс рукою, а пастух подумав, що він обіцяє захищати його стадо, і, заспокоєний, поспішив додому, маючи намір задати дружині свою гарну головому, щоб вона надалі не забувала приносити йому сніданок.

Підходить пастух до свого будинку – дивиться: дружина його лежить на порозі, плаче та скаржиться. Треба вам сказати, що вчора на ніч вона необережно поїла, та кажуть ще – сирого горошку, а ви знаєте, що сирий горошок у роті солодший за мед, а в шлунку важчий за свинець.

Наш добрий пастух постарався, як умів, допомогти своїй дружині, уклав її в ліжко і дав гіркі ліки, від яких їй стало краще. Тим часом він не забув і поснідати. За всім цим клопотом пішло багато часу, і на душі у бідного пастуха стало неспокійно. «Щось робиться зі стадом? Чи довго до біди! – думав пастух. Він поспішив повернутись і, на превелику свою радість, незабаром побачив, що його стадо спокійно пасеться на тому ж місці, де він його залишив. Однак, як людина розсудлива, він перерахував усіх своїх овець. Їх було рівно стільки ж, скільки перед його відходом, і він з полегшенням сказав собі: «Чесна людина цей Тальярі! Потрібно нагородити його».

У отарі пастуха мала молоду вівцю: правда, кульгава, але чудово вгодована. Пастух узяв її на плечі, підійшов до Тальярі і сказав йому:

– Дякую тобі, пане Тальярі, що поберіг мою череду! Ось тобі ціла вівця за твою працю.

Тальярі, зрозуміло, нічого не зрозумів з того, що сказав йому пастух, але, бачачи кульгаву вівцю, закричав із серцем:

- А мені що за діло, що вона шкутильгає! Звідки мені знати, хто її понівечив? Я й не підходив до твоєї череди. Що мені за річ?

- Правда, вона кульгає, - продовжував пастух, не чуючи Тальярі, - але все-таки це славна вівця - і молода і жирна. Візьми її, засмаж і з'їж за моє здоров'я з твоїми приятелями.

- Чи відійдеш ти від мене нарешті! – закричав Тальярі несамовито від гніву. - Я тобі ще раз кажу, що я не ламав ніг у твоїй вівці і до твоєї череди не тільки не підходив, а навіть і не дивився на нього.

Але так як пастух, не розуміючи його, все ще тримав перед ним кульгаву вівцю, розхвалюючи її на всі лади, то Тальярі не витерпів і замахнувся на нього кулаком.

Пастух, у свою чергу, розсердившись, приготувався до гарячої оборони, і вони, мабуть, побилися б, якби їх не зупинив якийсь чоловік, який проїжджав повз верхи на коні.

Треба вам сказати, що в індійців існує звичай, коли вони заперечать про щось, просити першого зустрічного розсудити їх.

Ось пастух і Тальярі й ухопилися, кожен зі свого боку, за вуздечку коня, щоб зупинити верхового.

- Зробіть милість, - сказав вершнику пастух, - зупиніться на хвилину і розсудіть: хто з нас правий і хто винен? Я дарую цій людині вівцю з мого стада на подяку за його послуги, а він на подяку за мій подарунок мало не прибив мене.

- Зробіть милість, - сказав Тальярі, - зупиніться на хвилину і розсудіть: хто з нас правий і хто винен? Цей злий пастух звинувачує мене в тому, що я понівечив його вівцю, коли я не підходив до його стада.

На жаль, обраний ними суддя був також глухий і навіть, кажуть, більше, ніж вони обидва разом. Він зробив знак рукою, щоб вони замовкли, і сказав:

- Я вам повинен зізнатися, що цей кінь точно не мій: я знайшов його на дорозі, і так як я дуже поспішаю в місто по важливій справі, - те, щоб швидше встигнути, я і наважився сісти на нього. Якщо вона ваша, то візьміть її; якщо ж ні, то відпустіть мене якнайшвидше: мені ніколи тут довше залишатися.

Пастух і Тальярі нічого не почули, але кожен чомусь уявив, що їздець вирішує справу не на його користь.

Обидва вони ще голосніше стали кричати і лаятись, дорікаючи за несправедливість обраного ними посередника.

У цей час дорогою проходив старий брамін.

Усі три сперечальники кинулися до нього і почали навперебій розповідати свою справу. Але брамін був такий же глухий, як вони.

- Розумію! Розумію! – відповів він їм. - Вона послала вас просити мене, щоб я повернувся додому (брамін говорив про свою дружину). Але це вам не вдасться. Чи знаєте ви, що в усьому світі немає нікого сварливішого за цю жінку? З того часу, як я на ній одружився, вона мене змусила наробити стільки гріхів, що мені не змити їх навіть у священних водах річки Ганга. Краще я харчуватимусь милостиною і проведу решту моїх днів у чужому краю. Я наважився твердо; і всі ваші вмовляння не змусять мене змінити мої наміри і знову погодитися жити в одному домі з такою злою дружиною.

Шум піднявся більше за колишнє; всі разом кричали щосили, не розуміючи один одного. Тим часом той, що вкрав коня, побачивши здалека людей, що біжать, прийняв їх за господарів вкраденого коня, спритно зіскочив з нього і втік.

Пастух, помітивши, що вже стає пізно і що череда його зовсім розбрелася, поспішив зібрати своїх овечок і погнав їх у село, гірко скаржачись, що немає на землі справедливості, і приписуючи всі прикрощі сьогодення змії, що переповзла через дорогу в той час, коли він виходив із дому, – у індійців є така прикмета.

Тальярі повернувся до своєї накошеної трави і, знайшовши там жирну вівцю, невинну причину суперечки, звалив її на плечі і поніс до себе, думаючи тим покарати пастуха за всі образи.

Брамін дістався ближнього села, де й зупинився ночувати. Голод і втома трохи втішили його гнів. А на другий день прийшли приятелі та родичі і вмовили бідолашного браміна повернутись додому, обіцяючи посоромити його сварливу дружину і зробити її слухнянішою і смирнішою.

Чи знаєте, друзі, що може спасти на думку, коли прочитаєш цю казку? Здається, ось що: на світі бувають люди, великі й малі, які хоч і не глухі, а не кращі за глухі: що говориш їм – не слухають; у чому запевняєш – не розуміють; зійдуться разом - заперечать, самі не знаючи про що. Сваряться вони без причини, ображаються без образи, а самі скаржаться на людей, на долю чи приписують своє нещастя безглуздим прикметам – просипаній солі, розбитому дзеркалу. Так, наприклад, один мій приятель ніколи не слухав того, що вчитель говорив йому в класі, і сидів на лавці немов глухий. Що ж сталося? Він виріс дурень дурнем: за що не візьметься, ніщо йому не вдається. Розумні люди про нього шкодують, хитрі його обманюють, а він, бачите, скаржиться на долю, що ніби народився нещасливим.

Зробіть ласку, друзі, не будьте глухі! Вуха нам дано для того, щоб слухати. Один розумний чоловік помітив, що в нас два вуха і одна мова і що, отже, треба більше слухати, ніж говорити.

Підтвердити оцінку

Оцінка: 5 / 5. Кількістів оцінок: 45

Допоможіть зробити матеріали на сайті краще для користувача!

Напишіть причину низької оцінки.

Відправити

Дякую за відгук!

Прочитано 3237 раз(и)

Інші казки Одоєвського

• Мороз Іванович - Одоєвський В.Ф.

  Казка про двох дівчаток – Рукодельниці та Ленивиці, які жили з нянькою. Упустила якось Рукоділка відро в колодязь, полізла за ним і потрапила до...

• Містечко в табакерці - Одоєвський В.Ф.

  Казка про хлопчика Мишка, якому тато показав гарну черепахову табакерку. Папа сказав, що всередині скриньки знаходиться містечко Дінь-Дінь і...

• Три житні колоски - Топеліус З.

  Історія про багатого і жадібного селянина, який на Новий рік пожалів для горобців три житні колоски, і все в його господарстві перестало...

• Печера короля Артура - англійська казка

  Історія про молодого чоловіка на ім'я Еван, який пішов до Лондона, щоб розбагатіти і зустрів старого, який розповів йому про скарби.

• Подорож блакитної стріли - Родарі Д.

  Казка про іграшки, котрі вирішили подарувати себе бідним дітям, батьки яких не могли заплатити за подарунки на Різдво. Потяг «Блакитна...

Пошук

Про Фільку-Мільку та Бабу-Ягу

Полянський Валентин


Цю казку розповіла моя прабабуся – Марія Степанівна Пухова моїй мамі – Вірі Сергіївній Тихомировій. А та – насамперед – мені. І ось я записав її і ви прочитаєте про нашого героя. У …

Полянський Валентин

В одних господарів був пес Боська. Марфа - так звали господиню ненавиділа Боську, і одного разу наважилася: «Виживу-но я цього пса!» Ага, вижити! Легко сказати! А як це зробити? – замислилась Марфа. Думала, думала, думала - ...

російська народна казка


Якось лісом пройшла чутка, що звірам будуть хвости роздавати. Усі не дуже розуміли, навіщо вони потрібні, але коли дають — треба брати. Всі звірі потяглися до галявини і зайчик побіг, та сильний дощ його…

Цар та сорочка

Толстой Л.М.

Якось захворів цар і ніхто не міг його вилікувати. Один мудрець сказав, що царя можна зцілити, якщо вдягнути на нього сорочку щасливої ​​людини. Цар послав знайти таку людину. Цар і сорочка читати Один цар був …

Яке улюблене свято всіх хлопців? Звісно, ​​Новий рік! Цієї чарівної ночі на землю спускається диво, все сяє вогнями, чути сміх, а Дід Мороз приносить довгоочікувані подарунки. Новому році присвячено безліч віршів. У …



У цьому розділі сайту Ви знайдете добірку віршів про головного чарівника та друга всіх дітей – Діда Мороза. Про доброго дідуся написано багато віршів, але ми відібрали найкращі для дітей 5,6,7 років. Вірші про …



Прийшла зима, а з нею пухнастий сніг, хуртовини, візерунки на вікнах, морозне повітря. Хлопці радіють білим пластівцям снігу, дістають ковзани та санки з далеких кутів. У дворі вирує робота: будують снігову фортецю, крижану гірку, ліплять...



Добірка коротких віршів про зиму і Новий рік, Діда Мороза, сніжинки, ялинку для молодшої групи дитячого садка. Читайте та вчіть короткі вірші з дітьми 3-4 років для свят і свята Нового року. Тут …

1 - Про малюка-автобус, який боявся темряви

Дональд Біссет


Казка про те, як мама-автобус навчила свого малюка-автобуса не боятися темряви... Про малюка-автобус, який боявся темряви читати Жив-був у світі малюка-автобус. Він був яскраво-червоного кольору і жив із татом та мамою в гаражі. Щоранку …

2 - Три кошеня

Сутєєв В.Г.

Невелика казка для найменших про трьох кошенят-непосид та їх веселі пригоди. Маленькі діти люблять короткі історії з картинками, тому, казки Сутєєва такі популярні і улюблені! Три кошеня читати Три кошеня - чорний, сірий і …